Шановні товариші!
Ми зібралися, щоб з висоти сьогодення звернутися до однієї з яскравих сторінок вітчизняної історії – періоду, коли біля керма Української держави перебував видатний політичний і державний діяч – Володимир Васильович Щербицький. Велике, як відомо, краще бачиться на відстані і, я б додав, – у порівнянні.
У даному випадку це особливо справедливо і виправдано тому, що за 22 роки після того, як В.В. Щербицький пішов з життя, в нашій країні відбулися кардинальні трансформації: змінився суспільно-політичний лад, Україна – суб’єкт великої федерації – Союзу Радянських Соціалістичних Республік стала незалежною державою, в життя вступило покоління, яке має, скажемо так, поверхове уявлення про нашу непросту історію. Адже всі ці роки радянське минуле України зображалося як суцільний негатив – беззаконня, застій і «тоталітаризм» або взагалі замовчувалося, було такою собі «чорною дірою».
Відновити історичну правду, зберегти її невикривленою, донести до нашого народу, особливо до молоді – в цьому ми вбачаємо високий обов’язок.
Час, про який ми говоримо, був позначений звитяжною працею нашого народу, вражаючими здобутками у господарському будівництві, вітчизняній науці, національній культурі і мистецтві.Водночас протистояння між світом капіталізму і соціалізму, яке час від часу загострювалось, «холодна війна», що тривала кілька десятиліть, необхідність спрямовувати величезні кошти на забезпечення і зміцнення обороноздатності Радянської країни істотно звужували можливості вирішення соціальних проблем, що не могло не позначитись на настроях у суспільстві, розгортанні демократичних процесів.
Нові умови зростання і масштаби економічного розвитку, перманентні революції в науці і техніці, зростання свідомості і активності нашого народу вимагали здійснення глибоких перетворень у різних сферах суспільства. Проте найвище політичне керівництво Радянського Союзу виявилося неспроможним своєчасно дати адекватні відповіді на виклики життя, спрямувати потенціал соціалістичного ладу на вирішення нагальних проблем. А горбачовська так звана «перебудова», започаткована під привабливим гаслом «Більше демократії – більше соціалізму», як з’ясувалося, насправді мала на меті демонтаж соціалістичних засад, реставрацію капіталізму.Чим це закінчилось – добре відомо.
Ці процеси не могли не знаходити відображення у житті нашої республіки. Хоч розвиток їх мав свою специфіку, яка багато в чому визначалася позицією Володимира Васильовича Щербицького, керованого ним Центрального Комітету, республіканської партійної організації.
Люди старшого покоління пам’ятають, як так звані «демократи» в Москві і на периферії створювали уявлення про Україну як «заповідник застою». Вони не могли змиритися з тим, що і в умовах, коли антисоціалістичні сили намагалися дестабілізувати обстановку, керівництво нашої республіки, партійні, радянські, господарські органи, управлінські кадри робили все можливе, аби утримати ситуацію в економіці, не допустити катастрофи. І не випадково, що і в дні, коли в Москві відбулися відомі події, названі «путчем» («заколотом»), економіка країни розвалювалася, спалахували один за одним криваві конфлікти, в деяких республіках пролилася кров, – в Україні абсолютна більшість громадян виявили високу відповідальність, розсудливість і витримку. Спроби певних політичних сил підбурити людей до громадянської непокори, конфронтації і протиборства не знайшли підтримки серед широкої громадськості. Ситуація в республіці залишалася в цілому спокійною, забезпечувалися нормальний трудовий ритм, громадський порядок. Повсюдно діяли законно обрані органи влади і управління.
Переворот відбувся після того, як антисоціалістичні сили захопили владу в Москві.
Всебічне осмислення тих драматичних подій, що вже стали нашою історією, розвитку політичного процесу в країні дозволяє рельєфніше розкрити й об’єктивно оцінити діяльність В.В. Щербицького як багаторічного керівника Української держави, його роль у її розвитку.
За роки, коли Володимир Васильович кермував Україною, майже в чотири рази зріс її економічний потенціал, приблизно в п’ять разів – обсяги промислового виробництва, а в таких галузях, що визначають технічний прогрес, як енергетика – в шість, машинобудування і металообробка (включаючи електроніку і радіоелектроніку) – у 12 разів. Практично подвоїлася продукція сільського господарства. Більше ніж у два з половиною раза зросла продуктивність суспільної праці, у два з половиною раза – реальна заробітна плата. Чисельність населення України збільшилася майже на 9 мільйонів людей – з 43,1 мільйона у 1961 році до 52 мільйонів у 1990-му.
Таким був «застій», про який так полюбляють говорити ті, хто ненавидить наше радянське минуле.
Досягнення тих часів особливо вражаючі і переконливі на фоні того, що відбулося в Україні за останні 20 років – після проголошення її незалежності.
Після катастрофічного падіння у 90-х роках наша економіка за обсягами внутрішнього валового продукту ще й сьогодні майже на третину не досягає рубежів кінці 80-х років. Її галузева структура, яка й за радянських часів не в усьому була оптимальною, стала ще більш спотвореною, характерною для країни з переважно сировинною структурою. Питома вага галузей машинобудування знизилася майже втричі – з 30,5% до 10,6%, легкої промисловості – з 10,5% до 0,7%, сільського господарства – з 18,7% до 8,3%. Виробництво м’яса і молока скоротилося у 2,2 раза.В оборонних галузях, де були зосереджені високотехнологічні, найвищого сучасного рівня, виробництва і висококваліфіковані кадри, чисельність працюючих зменшилась у шість разів.
У пресі наводилися і такі дані. Якщо в 1996 році частка продукції вітчизняних виробників у загальному обсязі споживання становила 71%, то за п’ять років вона скоротилася до 56%. Зростає імпортна залежність нашої країни, у тому числі стосовно багатьох видів продовольства, що створює загрозу національній безпеці.
У технологічному відношенні, за рівнем життя народу Україна серйозно поступається більшості європейських держав. За офіційними даними, нині в нашій країні, яка ще недавно славилася своїми винахідниками і раціоналізаторами, лише 15% підприємців розробляють і впроваджують нові види продукції, технологічні процеси або вдосконалюють їх, тоді як за радянських часів частка таких підприємців сягала 60-70%, а в розвинених країнах світу становить 70-85%. П’ятий технологічний рівень, який у промисловості передових країн світу є переважаючим, у нас становить лише 3%.
Тож не дивно, що з України в інші країни виїхали 6 тисяч вчених і більше ста тисяч фахівців високих технологій, які не знайшли на Батьківщині застосування своїм здібностям, знанням, досвіду. Населення країни за ці роки, коли не було воєн, неврожаїв, епідемій, зменшилося майже на 7 мільйонів людей.
Над цим не можна не замислитись. Адже такими трагічними для нашого народу наслідками обернулися зруйнування соціалістичної планової, директивно керованої економіки, сподівання на те, що «ринок все розставить на свої місця». Більш ніж двадцятирічний досвід не підтвердив жодної з переваг, які нам називали очевидними: ні приватної власності над державною, ні стихійного ціноутворення над адміністративним, ні вільного руху капіталу над плануванням розвитку і розміщення виробництв. За рівнем технічного і технологічного розвитку, ефективністю виробництва наша економіка виявилася відкинутою на кілька десятиліть назад.
Одночасно був позабутий і унікальний досвід господарювання, управління державою, який визначав стиль Володимира Васильовича Щербицького і його соратників.
Надзвичайно важливе, без перебільшення вирішальне значення мало те, що на чолі Української держави перебували не представники олігархічних кланів, а люди, для яких змістом життя і найвищою турботою було робити все можливе, щоб з кожним роком все вище піднімалась і міцніла наша Вітчизна, кращим – заможнішим, змістовнішим, духовно багатшим – ставало життя наших людей. У всьому, що стосувалося соціальних проблем, для них не було дрібниць.
У полі зору Політбюро ЦК Компартії, уряду, Президії Верховної Ради республіки були конкретні питання життя країни, особливо розвиток агропромислового сектора і постачання населення, науки, робота оборонних галузей, духовне життя і моральне здоров’я суспільства.
Саме в ті роки в республіці було здійснено справжній прорив у справі прискорення науково-технічного прогресу, ще більше зріс у світі авторитет української науки, послідовно вирішувалися завдання створення сучасної науково-індустріальної бази, зміцнення обороноздатності Радянської країни.
Академік Борис Євгенович Патон з повним правом відзначав, що для Академії наук України, для всієї української науки період, коли республіку очолював В.В. Щербицький, був найбільш плідним. А народна артистка СРСР Євгенія Мірошниченко говорила: «В.В. Щербицький був і інтелігентом і гідним керівником України. У ті роки побутові проблеми людей мистецтва вирішувались блискавично».
Поступальний, динамічний розвиток вітчизняної економіки, інших сфер суспільного життя зміцнювався тим, що до розв’язання існуючих проблем тодішня влада підходила системно, з перспективою, на основі глибокого знання стану справ, розробки і реалізації конкретних, всебічно продуманих програм. Саме так у республіці розвивалася енергетика, нарощувалися масштаби житлового будівництва, ліквідувалися бараки, підвали, непридатне житло («ветхі будівлі»), будувалися школи, дитячі дошкільні установи, лікарні і поліклініки (особливо на селі), створювалася система потужних тваринницьких комплексів, птахофабрик (багато з них сьогодні не експлуатуються, руйнуються).
Першорядного значення В.В. Щербицький, Центральний Комітет партії надавали роботі з кадрами, висуванню на керівну роботу фахівців, які пройшли життєву школу, проявили себе здібними організаторами, забезпеченню високого професіоналізму в управлінській діяльності. Досить згадати хоча б членів уряду радянської доби: які це були потужні постаті! Тоді не можна було навіть уявити, щоб високу посаду займала людина, у трудовій книжці якої першим записом було: «заступник міністра».
Висока вимогливість до кадрів, непримиренність до найменших проявів безвідповідальності, недисциплінованості, політиканства і демагогії, зловживань – неодмінні риси стилю В.В. Щербицького. Ним було сформульоване добре відоме в ті часи правило: «Будь-яке порушення чи зловживання або причетність до них члена партії, так само як і примиренське ставлення до порушників, несумісне з перебуванням в партії, а тим більше на керівному посту». Стосовно керівних працівників, які зловживали службовим становищем, використовували його в особистих, корисливих цілях – для позачергового одержання житла, придбання автомобіля, будівництва для себе – застосовувалися найсуворіші заходи, які, треба сказати, схвалювалися і підтримувалися трудящими республіки.
Втім, на фоні нинішнього розгулу організованої злочинності і нахабної корупції в усіх ланках і на всіх рівнях влади порушення, які мали місце тоді і за які винні знімалися з керівних посад і виганялися з партії, сьогодні виглядають дрібницями.
Переконаний патріот і інтернаціоналіст, Володимир Васильович Щербицький був непримиренним до будь-яких проявів як національної обмеженості і чванства, так і великодержавного шовінізму. Він усвідомлював необхідність відродження справді федеративного характеру Союзу РСР, усунення перекосів, які допускалися в ході будівництва союзної держави. Він наполегливо і твердо, наскільки дозволяли тодішні обставини, обстоював інтереси республіки в союзних органах з урахуванням того, що економіка України являла собою складову частину єдиного народногосподарського комплексу Радянської країни і її успішний розвиток залежав від неухильного виконання зобов’язань перед союзним центром.
Водночас В.В. Щербицький неодноразово звертав увагу союзних органів, політичного керівництва Радянського Союзу на негативний вплив доведеної в ряді випадків до абсурду надцентралізації, диктат центру, ущемлення повноважень республіканських органів. На жаль, горбачовське керівництво до цих пересторог не дослухалося, конструктивні пропозиції ЦК Компартії і уряду України ігнорувало. Чим це обернулося, також відомо.
Комуністу В.В. Щербицькому були притаманні висока принциповість, твердість і послідовність у відстоюванні своєї позиції. На початку 60-х років, він, тоді кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, сміливо виступив проти волюнтаристських «новацій», нав’язуваних М.С. Хрущовим. Життя підтвердило його правоту. Але тоді Володимиру Васильовичу довелося не тільки поступитися посадою Голови Ради Міністрів Української РСР і місцем у Політбюро ЦК КПРС, а й «заробити»інфаркт.
Людина з великої літери, керівник з величезним життєвим і політичним досвідом, Володимир Васильович раніше від багатьох у керівництві КПРС усвідомив необхідність глибоких змін у радянському суспільстві. Ще в 1972 році на травневому Пленумі ЦК Компартії України після обрання Першим секретарем ЦК і в наступних виступах він виклав своє бачення шляхів удосконалення керівництва різними сферами життя нашого суспільства, йшлося, передусім, про необхідність ґрунтовної перебудови системи економічних відносин, крутого повороту економіки до вирішення гострих соціальних проблем, подолання підміни партійними комітетами радянських і господарських органів. Та й про більш широку відкритість у діяльності партійних і державних органів В.В. Щербицький говорив задовго до горезвісної горбачовської «гласності», яка виродилася у нестримне шельмування радянської системи і паплюження всього здійсненого нашим народом під керівництвом Комуністичної партії за роки Радянської влади.
Фальш горбачовської «перебудови» В.В. Щербицький розпізнав дуже швидко. Він був глибоко стурбований тим, що, за його висловом, «країну повели не туди». З урахуванням його думок і настанов у республіці було розроблено розгорнуті програми здійснення радикальних перетворень на соціалістичній основі в економіці, соціальній та інших сферах. У горбачовського керівництва ці програми інтересу не викликали – мета в нього була інша, з інтересами радянського народу вона не мала нічого спільного.А українські програми багато в чому збігалися з підходами, які вивели народний Китай на шлях стрімкого розвитку і передові позиції в світі. Через антисоціалістичний переворот 1991 року і заборону Компартії здійснити їх не вдалося.
Пізнати до кінця глибину падіння горбачовської кліки і її послідовників в Україні, трагізм їх зрадництва Володимиру Васильовичу не довелося: йому випало піти з життя менш ніж за півроку після виходу на пенсію і за півтора року до подій серпня 1991 року. Але по його доброму імені ще за життя і після кончини зловтішно потопталися різного роду перевертні. Прагнучи вислужитися перед новою владою, заробити політичний капітал, ці політикани, люди без совісті і честі особливо цинічно експлуатували тему «вини» Щербицького, Олександра Павловича Ляшка, Валентини Семенівни Шевченко, інших керівників республіки за Чорнобильську трагедію, зокрема за проведення 1 травня 1986 року в місті Києві святкової демонстрації. Вони творили (та ще й сьогодні творять) свою чорну справу і після того, як були отримані документи, які свідчать про те, що керівництво України, особисто В.В. Щербицький виступали проти розміщення під Києвом, неподалік від Дніпра атомної електростанції, проте союзний центр не порахувався з їхніми аргументами і нав’язав її спорудження. А щодо першотравневої демонстрації, то вона відбулася на категоричну вимогу Горбачова, який погрожував Володимиру Васильовичу навіть виключенням з партії в разі її непроведення. Так було, як правдою є й те, що із зони ядерного забруднення і з Києва десятки тисяч дітей були за кілька днів вивезені за рішенням республіканських органів – знову ж таки всупереч погрозам Горбачова.
Робляться спроби протиставити В.В. Щербицького його попередникові – П. Ю. Шелесту, зобразити останнього мало не «українським націоналістом», а Володимира Васильовича – «ставлеником Кремля». Це не що інше, як зловмисна провокація.В.В. Щербицький, П.Ю. Шелест, як і Микола Вікторович Підгорний – перший секретар ЦК Компартії України у 1957-1963 роках були людьми різними – за характером, стилем керівництва, манерою спілкування з людьми. «Ничто человеческое не было им чуждо». Припускалися вони й помилок, за що піддавалися критиці. По-різному склалися їх долі. З позицій сьогоднішнього дня, з урахуванням досвіду останніх драматичних років деякі рішення і дії сприймаються інакше, ніж тоді. Але ніхто не зможе заперечити: це були справді могутні особистості, патріоти великої країни, які все своє життя віддали служінню рідній Вітчизні. Віддати належне їх пам’яті, багатогранній діяльності, їх заслугам перед своїм народом – наш обов’язок, якщо ми не хочемо бути «Иванами, не помнящими родства».
Хіба можна вважати нормальним те, що в Києві – столиці Української держави, якою майже третину віку керували ці великі люди – Микола Вікторович Підгорний, Петро Юхимович Шелест, Володимир Васильович Щербицький , немає не те що пам’ятників, вулиць чи площ, названих їхніми іменами, – не встановлені навіть меморіальні дошки на будинках, де вони жили.
Між іншим, ці питання порушувались відомими діячами науки і культури, авторитетними політиками і державними діячами ще в лютому 2003 року, коли відзначалося 85-річчя від дня народження Володимира Васильовича Щербицького. На жаль, їх пропозиції не дістали підтримки ні тодішньої, ні нинішньої влади.
Тим приємніше відзначити, що на Дніпропетровщині – батьківщині В.В. Щербицького його пам’яті, як і пам’яті інших знатних земляків віддається належна шана. Днями у Верхньодніпровську – місті, де народився і навчався Володимир Васильович, при сприянні обласних і міських органів влади в місцевому історико-краєзнавчому музеї відкрито цікаву експозицію, присвячену його життю і діяльності. Чудовий приклад, гідний наслідування!
Наступного року, в лютому, виповниться 95 років від дня народження Володимира Васильовича. Вважаю, що вже сьогодні слід подумати, як відзначити цю дату.
Шановні товариші!
Узагальнюючи, хотів би ще раз наголосити на тому, що хоча нинішня наша реальність радикально відрізняється від тих часів, які називають «добою Щербицького», багато чого з тодішнього досвіду і сьогодні не втратило свого значення.
Передусім це постійна орієнтованість на перспективу, бачення перспективи, проблем, які виникають в економіці, інших сферах життя суспільства, чітке визначення цілей, постановка конкретних завдань і вміння послідовно, наполегливо їх досягати.На жаль, саме такого підходу тепер не вистачає. Країна так і не одержала відповіді на сакраментальне питання:«Що будуємо в Україні?» (Хоча що «побудували» – відомо). А нинішній уряд навіть не представив свою програму.
Ми багато втратили через те, що після 1991 року було відкинуто відпрацьовану систему роботи з кадрами, яка дозволяла виявляти, перевіряти на конкретних справах, ростити і висувати на відповідальні посади здібних організаторів – професіоналів, людей з високими моральними якостями, перепиняти шлях кар’єристам і пристосуванцям.
Я вже не кажу про обстановку високої вимогливості до кадрів, відповідальності, нетерпимості до будь-яких порушень і зловживань, яка створювалася в республіці завдяки чіткій позиції партійного і державного керівництва, особисто Володимира Васильовича Щербицького.І хоча й тоді не обходилося без недоліків і помилок, не можна було й подумати про те, що таке ганебне явище, як корупція (цього терміну тоді в нас не знали) може досягти таких масштабів, що виникне загроза національній безпеці.
Зосередження зусиль партійних, радянських органів, профспілок, комсомолу, творчих спілок, інших громадських організацій, усього народу на вирішенні нагальних народногосподарських, соціальних проблем, турбота про людей, зміцнення економіки, науково-технічного потенціалу, розвиток духовності, літератури, мистецтва і в цілому культури створювали в республіці ділову, творчу обстановку, підносили в Європі і в світі авторитет України – справжньої перлини Радянського Союзу.
Ігнорування цього досвіду – великий прорахунок нинішньої влади.
Віддаючи належне пам’яті вірного сина землі української, комуніста, достойного керманича, прекрасної людини – Володимира Васильовича Щербицького, ми не забуваємо, що з його титанічною діяльністю пов’язані не тільки вражаючі перетворення в нашій республіці, а й життя, дія, свідома діяльність багатьох з нас.
У Володимира Васильовича, інших видатних діячів минулого ми вчимося відстоюванню великої справи служіння народові, принциповості, державницького підходу, вмінню довести справу до кінця, завжди бути незадоволеним досягнутим, прагненню зробити більше, краще, працювати ефективніше.Ми глибоко вдячні їм за життєву школу, за науку, за підтримку. Будемо ж завжди вірними їх священній пам’яті!
Перед нами, комуністами України, стоїть дуже відповідальне, дуже важке але, безумовно, здійсненне завдання: повернути Україну на соціалістичний шлях розвитку, повернути країну народові. І ми це обов”язково зробимо, спираючись на досвід попередників.
Перемога буде за нами!
После победы остался в Красной Армии. Мало кому известно, что в это время Сидор Ковпак окончил престижное военное учебное заведение — высшую тактическо-стрелковую школу комсостава РККА «Выстрел», выпускниками которой были многие видные военачальники: Василевский, Катуков, Батов и др.
Снимок на память. Ковпак и знаменитый снайпер Людмила Павличенко
В выпуске слушателей Партийной школы приняли участие Первый секретарь ЦК КПУ, председатель парламентской фракции коммунистов Петр Симоненко, секретарь ЦК КПУ Георгий Буйко, председатель ЦКК КПУ Георгий Пономаренко, ректор Партшколы Сергей Мнацаканов, член Президиума ЦК КПУ Валерий Мишура, профессор, д.и.н. Юрий Шиловцев.
С приветственными словами и добрыми напутствиями к выпускникам обратились Петр Симоненко, Валерий Мишура, Юрий Шиловцев и Сергей Мнацаканов. Они поздравили молодых коммунистов и пожелали им успехов в дальнейшей работе.
Выпускниками Партшколы были вручены дипломы и книги авторства лидера КПУ Петра Симоненко.
Пресс-служба
